Я зі своєю сім’єю виїхала через війну в Португалію.
Я не обирала країну за кліматом, зарплатами, стабільністю чи якоюсь “прогресивністю”. Я тоді взагалі нічого не обирала. У той момент стояло питання або залишитися або врятувати дітей, і я обрала врятувати дітей.
І повірте, мені було що втрачати. Понад десять років у нас був сімейний бізнес — офлайн і онлайн, дитячий та підлітковий одяг. Це було моє життя, вкладені роки, кошти, сили. І наскільки важко було все це залишити, поїхати в нікуди, не знаючи, що тебе чекає далі, зрозуміє тільки та людина, яка через це пройшла.
Перше, на що я б звернула увагу, — це якщо ви виїжджаєте з дитиною або з двома дітьми.
Зараз дуже багато інформації у соцмережах, тому шукайте країну, яка хоча б на перший час надає допомогу: житло або розселення і хоча б мінімальні виплати.
Не ведіться ні в якому разі на людей, які зазивають і кажуть, що тут усе класно, весело і всім допомагають.
Європа дуже допомагала на початку, але зараз ситуація зовсім інша. У кожній країні свої умови, і є країни, де ці виплати просто мізерні.
Наприклад, у Португалії вони дуже маленькі. Я знаю людей, які живуть тільки на цих виплатах, це приблизно 200 євро, і я чесно не уявляю, як на ці гроші можна вижити.
Тому дуже важливо заздалегідь передивитися країни, де допомога краща.
Не соромтеся писати людям, блогерам, які вже живуть у тій країні, питати їхню думку і поради. Готуйтеся заздалегідь і не їдьте на авось, бо тоді була зовсім інша ситуація. Зараз потрібно бути максимально підготовленими. Якщо країна не надає житло, ви повинні розраховувати тільки на себе, а це означає оренду житла, оплату за два-три місяці наперед і часто ще й поручителя. Буває і без нього, але це вже як пощастить.
Також враховуйте документи, бо в кожній країні вони робляться по-різному.
Десь це два тижні, а десь місяць і більше, а без документів ви не зможете офіційно влаштуватися на роботу.
Обов’язково моніторте місто, куди плануєте їхати, і дивіться, де вам реально було б комфортно жити. Наприклад, якщо говорити про Португалію, є сайт AIMA, де можна заздалегідь податися на тимчасовий прихисток. Але якщо ви вже перебуваєте в іншій країні і хочете її змінити, то спочатку потрібно відмовитися від прихистку там, а вже потім подаватися в Португалії.
Дуже важливо постійно говорити з дитиною і готувати її морально, бо перший час буде важко і вам, і дитині — не тільки морально а і фізично.
Якщо в Україні у вас була відносно легка робота, то за кордоном, без знання мови, на перший час це дуже часто ресторани, готелі, прибирання або поле, парники.
До цього потрібно бути готовими. Якщо ви знаєте англійську мову, вам буде значно простіше, бо можна працювати з англійською і паралельно ходити на курси, вчити мову тієї країни, яку ви обрали.
Моя головна порада — дивіться інформацію з різних сторін і не тільки тих блогерів, які показують, що за кордоном усе ідеально, а й тих, хто говорить чесно, без прикрас.
Якщо ви вже налаштувалися, я щиро бажаю, щоб у вас усе вийшло. Будьте готові до різного, бо ви не знаєте, як складеться ваша доля і які люди вам трапляться. Є люди, які за кордоном допомагають без питань і готові прийти на допомогу навіть за одним дзвінком, а є - хто ненавидить людей, які приїхали через війну, ображають і принижують — часто через заздрість або власні травми. Люди бувають різні, і це теж потрібно враховувати.
Думки:
Золотий ключик, який відкриває багато дверей, це англійська або мова приймаючої країни. За чотири роки можна вивчити до рівня В2 будь-яку мову.
Пам'ятайте!Де би ви не були за кордоном усюди ми люди другого сорту...нажаль. І потрібно прожити не один рік, щоб доказати що ми варті тієї країни де живемо.
Якщо хочеш кудись поїхати, то меньше слухаєш юристів, психологів, політологів, а береш і їдеш, не дивлячись ці тік токи, не читаєш фейсбук, бо та людина, яка живе добре, то не пише всюди, що десь гарно . Кожна ситуація індивідуальна і ставлення до різних людей не однаково. Це кажу з власного досвіду. Не подобається, то береш і змінюєш все, шукаєш щось краще. Не потрібно нікого перевиховати і нав'язувати свою культуру, стереотипи. Будь відкритим до людей і тебе помітять.
Я працюю перекладачем в соц службі в Іспанії і до нас на день приходять по 5-6 родин з дітьми , які послухали отих клятих блогерів що все і всім обіцяли швидко,безкоштовно! бідні послухали і двинули на Іспанію!! а тут геть не легко , особливо коли немає запасу грошей, друзів які вже в Іспанії і можуть підказати, допомогти з мовою з житлом з документами!!! людей вабить тепло,екзотика і зовсім не хотять чути правди, а правда гірка!! бо з 100% приїхавши з Польщі чи Німеччини 85% повертаються з великими боргами, з проблемами!! Іспанія чудова країна якщо ти працюєш віддалено, маєш хороший запас грошей...
Дешева для відпочинку, але заробити , відкласти грошей не так просто!! не можу зрозуміти одного,чому ота мала кількість брехунів краще почута ніж коли вже весь інет кричить,що тут важко!!
Чому українці за кордоном так тримаються осторонь одне одного.
Ніби всі з одного болю, з однієї країни, з одного коріння — а між нами відстань. Невидима, але дуже відчутна.
І щоразу приходжу до не дуже приємного, але чесного висновку.
Це не про холодність і не про поганий характер.
Це про заздрість, втому і постійне порівняння, яке з’їдає зсередини.
Бо за кордоном усе надто видно.
Хтось уже «виріс» — краща робота, стабільність, подорожі, усмішки.
А хтось усе ще «тягне» — важка праця, чужа мова, болі в тілі й страх, що так буде завжди.
І ти дивишся на іншого — і ловиш себе не на тих думках, яких хотів би.
Не «я радий за тебе», а «чому в нього вийшло, а я тут згораю?»
Про це не говорять уголос.
Це ховають глибоко.
А назовні виходить дистанція, холод, відстороненість.
Бо чужий успіх за кордоном — це дзеркало.
І не всі готові щодня дивитися в нього.
Хтось подорожує — а в когось «жаба давить», бо життя звузилось до робота-дім, дім–робота.
Хтось легко говорить мовою — а хтось досі боїться зайвий раз відкрити рот.
Хтось усміхається — а хтось тримається з останніх сил.
І здається, що простіше відійти.
Сказати: «Він не мій. Вона не така, як я».
Бо так менше болить.
Але правда в тому, що болить не через них.
Болить через себе.
Через втому, через відчуття несправедливості, через страх, що ти стараєшся — а життя мовчить.
Бо насправді кожен із нас тут — це людина, яка колись виїжджала з дому з одним чемоданом і комом в горлі.
Хтось — із надією.
Хтось — зі страхом.
А хтось — просто без вибору.
Кожен думав: «Я справлюсь».
І майже кожен бодай раз залишався наодинці зі словами:
«Я більше не можу».
Ми всі тут різні, але в цьому дуже схожі.
Втомлені.
Невпевнені.
З розбитими очікуваннями, які нікому не показуємо.
Тому, може, замість того щоб відвертатися одне від одного, варто зупинитися.
Подивитися не на результат, а на шлях.
Бо чужий успіх — це не твоя поразка.
А чужа дорога — не вирок твоїй.
Те, що в когось вийшло швидше,
не означає, що в тебе не вийде зовсім.
І якщо сьогодні ти ще тягнеш, якщо ще важко дихати від утоми й думок — це не кінець.
Може, саме зараз твоє завдання — не зламатися, не озлобитися, і не закритися від інших.
Бо за кожною людиною поруч — така сама історія втрати, страху і надії.
І якщо ми навчимося бути трохи теплішими одне до одного, трохи чеснішими із собою, то й цей шлях стане менш самотнім.
Не легшим.
Але людянішим.
Памʼятайте: світ врятує любов, добро, справедливість і чесність в першу чергу перед собою.
24.01.2026 Киев
Фото кормления на улице
На Троєщину добрі люди привезли гарячу їжу.
Черга киян — вони стояли на морозі, під холодним вітром: немолоді, охайні, з тим особливим виглядом, за яким одразу зрозуміло — все життя працювали, жили правильно, ні в кого нічого не просили.
І ось тепер — черга.
Камера фіксувала обличчя, руки, обережні рухи, а мене не відпускала одна думка: як це — переписати своє життя всередині себе вже в старості, стоячи за тарілкою безкоштовного супу.
Світ, у який вони вірили, не витримав перевірки реальністю.
Комментариев нет:
Отправить комментарий